Mybrary.ru

Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)

Тут можно читать бесплатно Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке). Жанр: Русская классическая проза издательство неизвестно, год 2004. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.ru (mybrary) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Название:
Слiди на плинфi (на украинском языке)
Издательство:
неизвестно
ISBN:
нет данных
Год:
неизвестен
Дата добавления:
26 декабрь 2018
Количество просмотров:
99
Читать онлайн
Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке)

Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке) краткое содержание

Юрий Логвин - Слiди на плинфi (на украинском языке) - описание и краткое содержание, автор Юрий Логвин, читайте бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Mybrary.Ru

Слiди на плинфi (на украинском языке) читать онлайн бесплатно

Слiди на плинфi (на украинском языке) - читать книгу онлайн бесплатно, автор Юрий Логвин
Назад 1 ... 20 21 22 23 24 25 Вперед

- Невже новий Боян народився? - Лагiдно i з надiєю спитав велетень.

I дiд вдарив по струнах, а вони вдвох затягли пiсню про похiд Святославiв на Хвалинське море.

Старий велетень ридма ридав, розхитуючись з боку на бiк. Як скiнчили спiвати старець i малий, велетень перестав плакати.

- Брате-друже! Диви, малий який: i не киянин, а он як пiсню веде. Як не перевелись голоси в наших землях, то й звитяга не переведеться!

- Так воно так, брате-друже! Та тiльки малого хтось вистежує. Чи воно княжi люди, чи церковнi. Гадати хто та що - часу немає. Треба сховати хлопчика.

I тодi, коли старiйшини спiвали в два голоси про красунь з Дербенту, малий перелiз через тин-паркан гостроверхий i нишком дiстався до Гончарiв.

Там, назвавши потаємне слово вiд старого воїна, перебув кiлька днiв.

Поки не передали хлопчику, щоб iшов до бойового човна, що його збудували на глибочицькiм березi бiля Житнього базару.

I ось вiн тепер бiля бойового човна стоїть i огладжує дзвiнкi напруженi дошки, що бронею накривають одна одну.

Приїхали вози з припасами, прийшли мужi. Все молодi, зграбнi, худi, м'язистi. Принесли весла довгi, щоглу лискучу i свiтле вiтрило, намотане туго на рею.

З розгону по колодах пустили човна на воду.

Нi весла не вдаряли, нi вiтрило не розпустилось, а човен рiзав i рiзав синю воду, а вона дзеркалила його золотi блискучi боки.

Та мить споглядання золотих гнутих бокiв, золоте вiддзеркалення у безоднiй синi теплої днiпрової хвилi потiм розтяглась на весь час його плутаного, химерного шляху життя.

Йому здалось, що бачить вiн себе в той давно витрачений, розтриньканий, змарнований, спалений i водночас казково дзвiнкий час, коли вiн самотужки пiдбирає мелодiю i спiває вiншування могутнiм веслярам.

Напружилось вiтрило колесом, засвiтилось срiблом, тремтять, дзвенять вiд напруженої гонитви крутi боки човна, рiже високий i гострий нiс чорно-синю воду.

Он там далеко-далеко внизу пливе-лине золотий човен по найтемнiшому, по найглибшому звиву русла, минає слiпучi одмiлини, бронзовi смуги вогкої рiнi, смарагди та срiбло прибережних гаїв та заростей шелюги.

Вiн стоїть отут вгорi на височенних київських кручах i споглядає, як вiн, малий тодi, видерся по штагах на рею i примостився на самiм вершечку щогли, споглядає блакитнi далекi приднiпровськi гори.

I не бачить його, сивого, сутулого, з глибокими зморшками на худому обличчi.

А вiн сивоусий бачить його, малого, веселого мандрiвця i спiвця, як вiн дряпається по штагах на рею.

А вiн, той меткий хлопчина, не бачить сивоусого пiдтоптаного мужа.

Мужа мудрого, знаючого, умiлого i вправного у рiзних ремеслах.

I нiчого йому не шкода з усiх рокiв прожитих. Тiльки шкода тiєї безжурностi, що минула, розвiялась, пролетiла птахом, продзвенiла пiснею i розтанула над блакиттю Днiпрових плесiв, над золотом Днiпрової рiнi.

Вже вiд Витачева вiн плив разом з дядьком Пiвнем у найдальше руське мiсто Тмуторокань. А там ще далi в Обези, що горами зривались у синi хвилi Чорного моря. Щоб там за соболине хутро, риб'ячий зуб та бiлих соколiв-сапсанiв дiстати в Обезах золотого пiску, свинцю та мiдi. I все для храму київської святої Софiї.

Сам князь великий послав Пiвня. Князь i довiрив усю справу i рятував вiрного слугу вiд помсти в Києвi. Князевi вiн був потрiбен, i водночас знав князь, що не вибачать родичi гiнця вiдданого князевi чоловiка... Тому й вiдсилав вiд помсти подалi, а для себе з великою вигодою - знав, що тiльки смерть нагла завадить смердовi виконати князiвський урок.

А Малого Пiвневi дозволив тiун взяти. Щоб доглядав повсякчас за чотирма бiлими сапсанами. У дарунок князям обезьким. Але Пiвень тiльки одного подарував, а трьох промiняв на золоту смальту.

Вони привезли все загадане - золото, свинець, мiдь. Навiть золоту обезьку смальту для майбутнiх мозаїк. I за смальту князь сам подав вiрному слузi срiбну гривну на шию.

Коли вони повернулись до Києва i йшли на поклон до городника, то побачили - мури святої Софiї виведенi не менш, як на двi косих саженi. Мури згори накритi солом'яними кулями. I їх згори притрусив перший снiг.

За пакiллям тину не було колотнечi, гомону, гуркоту, не рипiли вози, не дзвенiли сокири й молотки. Тiльки вiд ям з вапном клубочилаоь густа пара. I все довкола присипав пухкий снiг.

Снiг завис на золотому, ще не опалому листi, на ще зеленiй травi. Снiг припав незайманим весiльним запиналом на дубових хiдниках Верхнього Мiста.

Снiг рипiв пiд збитим, подертим взуттям. Поодинокi снiжинки падали на розпашiлi, засмаглi до бронзового щоки.

Пiвник зняв обезьку баранячу кашлату шапку i звiв до неба лице.

Прохолоднi снiжинки гамували лихоманку чекання.

I з сiрого теплого неба сипались пухнастi снiжинки.

Для Пiвника починалась перша київська зима при будовi храму святої Софiї.

Тихо, тихо сiялись снiжинки, i десь неподалiк спiвали величальну пiсню молодому.

Ще й тепер, бiльш, нiж через тридцять рокiв, пам'ятав сивоусий майстер той снiг на золотому листi.

Так, бiльш, нiж три десятилiття проминуло тут у Верхньому Мiстi при будовi, при оздобi святої Софiї, при впорядкуваннi подвiр'я i службових будов.

I знов вiн побачив себе на вершку щогли, над срiбним вiтрилом, над золотим човном, який рiзав гострим носом блакитнi вiдбиття хмар у днiпрових струменях.

I цього дня, коли вiн забирав своє добро з Верхнього Мiста, теж падав снiг. Тiльки не перший, а останнiй березневий снiг. I не хотiлося майстровi знiмати вовчу шапку i пiдставляти лице вiзерунчастим снiжинкам.

Холод тепер часто проймав його спрацьоване тiло, i холодом занадто часто овiвало колись таку гарячу та веселу душу,

Збудували святу Софiю.

Скiнчилось володарювання великого кагана Ярослава.

Минули буйнi походи проти сусiдiв.

Наближались братовбивчi чвари межи нащадками Ярослава.

I старiючий майстер знав про це i полишав Верхнє Мiсто.

Була весна 1054 року.

I падав останнiй рiденький снiжок.

Назад 1 ... 20 21 22 23 24 25 Вперед

Юрий Логвин читать все книги автора по порядку

Юрий Логвин - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки Mybrary.Ru.


Слiди на плинфi (на украинском языке) отзывы

Отзывы читателей о книге Слiди на плинфi (на украинском языке), автор: Юрий Логвин. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.

Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*
Подтвердите что вы не робот:*
Все материалы на сайте размещаются его пользователями.
Администратор сайта не несёт ответственности за действия пользователей сайта..
Вы можете направить вашу жалобу на почту my.brary@yandex.ru или заполнить форму обратной связи.
×