Mybrary.ru

Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)

Тут можно читать бесплатно Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке). Жанр: Прочая детская литература издательство неизвестно, год 2004. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.ru (mybrary) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Название:
Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)
Издательство:
неизвестно
ISBN:
нет данных
Год:
неизвестен
Дата добавления:
19 февраль 2019
Количество просмотров:
11
Читать онлайн
Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке)

Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке) краткое содержание

Михаил Циба - Акванавти, або Золота жила (на украинском языке) - описание и краткое содержание, автор Михаил Циба, читайте бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Mybrary.Ru

Акванавти, або Золота жила (на украинском языке) читать онлайн бесплатно

Акванавти, або Золота жила (на украинском языке) - читать книгу онлайн бесплатно, автор Михаил Циба

Зрадiв дiд онуковi, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтiв тарiлками, задзвенiв склянками. I сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напiй за його духмянiсть i райський смак. Органiзм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм'як, i старий, як i належить людинi, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микитi не дуже хотiлося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кiно й по телевiзору сотнi разiв, та мовчав, кивав, вдавав зацiкавлений вигляд.

- ...Я в городi при базi був їздовим. Возив начальника i ящики, коли треба було. Аркадiй Борисович Милован, мiй начальник, шанував мене на всi сто! А то хiба, я вмiв тримати язик за зубами. На такiй роботi, чоловiче, це головне! Хороший був чоловiк, нехай йому легенько тикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне... Ти чого смiєшся?

- Та думаю, що такому чоловiковi царство небесне не сниться.

- Чому це? - схилив голову на плече старий.

- Посада не дозволяє.

- Та ти що, то був золотий чоловiк! Ти думаєш база, де капуста, огiрки в дiжках та помiдори? Чоловiче! Ти хоч раз був у магазинi, де продають обручки, серги, золотi годинники i все таке... дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Бiля нас самої охорони було, як бiля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усiх їх нiби вiтром здуло! Втiкали ми з ним самi. Уявляєш, на пiдводу вночi погрузили двi металевi скринi... А якi ж важучi! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тодi соломкою обкушкали й гайда! Тiльки далеко не заїхали... Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужi, де нашi. А тут ще ув'язалася з нами моя кума!

- Баба Палажка?

- А то хто ж.

- Чому ви її кумою звали?

- Бо кума... - замислився старий. - У тридцять третьому помер мiй кум - її чоловiк, Нестiр, а в мене - моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подiтися? Так i жили. Вона. так i звала мене все життя кумом, а я її кумою, - тяжкi були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крiзь хмiльний туман i продовжував: - Так я оце хотiв тобi розказати один секрет. Нiкому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та... пiзно. Зносився органiзм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харковi, а в мене колiна, як немазанi колеса...

- Я вам спiвчуваю, дiду Захарiю, тiльки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заiнтригували. Може, й справдi, щось варте уваги?

- Варте, варте, онучок! - запевнив старий. - Так слухай, погрузилися ото ми i гайда! А вночi, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А свiтлячки по небу так i гуляють. Зупинили нас солдати на Колядiвському шляху i кажуть, куди ви? Там вже нiмець! А куди ж нам? Назад! А вiн же паразит йшов тодi не навалом, а своїми мацаками захоплював цiлi областi, брав у полон цiлi армiї! Ми ото назад. Доїхали до хутiрця Калинового, що ото за чорним лiсом, i стали. Що робити, питає в мене Милован. Не вiддавати ж окупантовi такi скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами...

- Це ж яке озеро? - насторожився Микита. - Назва?

- Та бiс його знає! Хiба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм...

- Так ви й самi точно не знаєте?

- Я-а? - образився старий. - Як же я не знаю, коли я сам те дiло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабiч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро... - i умовк старий, замислився.

- Дiду, не тягнiть жили, далi! Ви заховали свої скринi в тому озерi? - навiть встав з-за столу Микита й почав мiряти кроками свiтлицю. - Я помиляюсь?

- Трохи, - кивнув старий i взявся за поперек. - Той триклятий Милован мене покалiчив навiк! Нiч. Нi бiса не видно. А вiн жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Вiн тягне його до бестарки, я пiдпихаю. Витягли носом на берег. Дурнi старi, хоча... тодi ми були, звичайно, дурнi, тiльки не такi вже й старi. Прив'язати б за щось човна, щоб вiн не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скринi, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край i не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен i перекинула його прямо бiля берега. У мене тодi в серединi щось луснуло i засiла в менi хвороба така, про яку навiть говорити нiяково й до лiкаря показуватися соромно...

- Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тiльки гарних хвороб не буває. Далi! Що скриня?

- Потонула. Там вже бiля берега глибоченько, а далi, кажуть, нiхто нiколи дна не дiставав. Так ми ото першу вже й не чiпали. Затягло жабуринням i бог з нею. А другу ми таки втягли на човен i потопили вже трохи далi вiд берега.

- I що, пiсля вiйни нiхто про це не знав, окрiм вас?

- Та чого там, ще у вiйну, зразу пiсля визволення, як нашi прийшли, заявився Милован на автомобiлi. Солдати дiстали баграми, тодi зачепили ланцюгом i автомобiлем потягли на берег. Це ту, що була ближче...

- А друга? - насiдав Микита.

- Там! - розвiв руками дiд. - Десь на глибинi. Я оце скiльки живу, стiльки й думаю про неї. Мабуть же, в нiй щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час i не дременув у тил з усiма. Тiльки як її дiстати?

- Дiду, дiду! - хапався руками за голову Микита. - Чого ж ви мовчали? Чому менi не сказали ранiш, чи думали самi дiстати? Все одно один чоловiк її дiстати не зможе. Я маю на увазi сильного молодого чоловiка, а про вас i говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий i всяке таке, але дiйти до такого...

- Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний! - пiдняв палець дiд i хитренько захихикав. Тодi налив у чарки i продовжував: - А розумний!

- Який же це розум: сам не гам, i другому не дам! - сердився Микита. - Самi все життя пiшки проходили, i я на велосипедi. А то мали б автомобiлi i все таке...

- Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собi найголовнiший наш начальник, що в мiстi. Йому побудували там на березi дачу i провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера нi я, нi хтось iнший за три версти й носа сунути не мiг. Там же була охорона, як на державному кордонi. А вiн собi блаженствував, на озерi завiв чорних i бiлих лебедiв. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали пiонерам...

Микита не мiг зупинитись. Все ходив по хатi. Навiть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звiдси, як тi хмарки, що летiли в далечiнь вiд легенького подиху вiтру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.

Старий захiхiкав i продовжував:

- А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тiльки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу i питва стiльки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп'яки пiрнають пiд кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б'є джерело холодне з-пiд кручi, там вони холодненькi були влiтку i взимку. При однiй температурi. Стiльки навозили, що й зараз ще є...

- Дiду, а ви можете хоча б приблизно показати те мiсце, де ви потопили другу скриню чи сейф?

- Мабуть. Тiльки бiс його знає. Воно ж все позаростало, не впiзнати. Я вже ходив там з вудками. Нiбито воно й не воно. Верби у вiйну на топку позрубували, наросли новi дерева. Та вже якось буде. Без човна не обiйтись. Я вже приглянув в одному дворi, лежить пiд повiткою розсихається. Чоловiк помер, а жiнцi вiн на бiса.

- А там, кажете, пiонерський табiр?

- Вже друге лiто.

- Ви ходити можете?

- Так, по двору...

- Одягайтесь. Швиденько!

- Та чого така нетерплячка, я сорок рокiв чекав...

- Вважайте, що дочекалися! Нiчого думати. Вудки у вас є. Пiдемо шукати хорошi мiсця для риболовлi.

- Та ноги в мене клятi, не дуже надiйнi...

- Ви ж не самi. На плечах принесу! Тут по дорозi хтось пiдкине, а там потихеньку, поспiшати не будемо. Я мушу сьогоднi ж провести рекогносцировку i виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!

4. БЕЗ ПОМIЧНИКIВ НЕ ОБIЙТИСЬ

Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тiльки знати за що. Це жарт, та головне тут не "батько", а "гуртом". До такого висновку дiйшов Микита, поплававши на човнi по холодному озерi. Вiн повiсив на капроновий шнур молоток без ручки i, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тодi, встановивши мiсце сейфа, залишити буйок i ламати голову над вирiшенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумiв, що це не той шлях. Вiн подумав увiйти в контакт з пiонерським табором.

Так у таборi "Металiст" з'явився новий вихователь Микита Єгорович Сорокалiт. Вiн увесь час проводив на озерi, навчаючи вiдпочиваючих користуватися ластами, пiрнати пiд воду й триматися там якомога довше. Як виявилося, дiд Захарiй мав рацiю, розповiдаючи про коньяки та шампанське. Справдi, сам вихователь на глибинi двох метрiв пiд кручею в намулi виловив пляшку шампанського i двi банки "шпротiв". А хлоп'яки дiстали кiлька невеличких пляшок "пепсi-коли". Видно, начальник, що тут вiдпочивав, був уже одною ногою чи, може, обома в тому комунiзмi, який обiцяв людям i який його тримав у доброму тiлi.

Не лише комарi не давали спати Микитi Сорокалiту, а й думки. Ламав голову, як знайти скарби, адже вони тут, нiхто їх не виймав. Коли б не така муляка. Мабуть, засмоктало так, що нiяким молотком не дiстанеш. А шкурка вичинки варта. Правий дiд Захарiй, коли б у сейфi не було чогось коштовного, завiдуючий бази так не побивався б, не ховав би вiд фашистiв i взагалi вiд людей. Дiстати другий сейф вiн не наважувався, бо... ясне дiло. До озера не було доступу простим смертним.


Михаил Циба читать все книги автора по порядку

Михаил Циба - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки Mybrary.Ru.


Акванавти, або Золота жила (на украинском языке) отзывы

Отзывы читателей о книге Акванавти, або Золота жила (на украинском языке), автор: Михаил Циба. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.

Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*
Подтвердите что вы не робот:*
Все материалы на сайте размещаются его пользователями.
Администратор сайта не несёт ответственности за действия пользователей сайта..
Вы можете направить вашу жалобу на почту my.brary@yandex.ru или заполнить форму обратной связи.